Вікторові
Гюго
I
В столичних нетрищах, яким
немає краю,
Де навіть і жахне заховує свій
чар,
Я, повен почуттів фатальних,
споглядаю
Чудесних цих істот, подібних
до примар.
Були краснішими колись оці
страхіття
Від чистих Епонін і від Лаїс
палких.
Тепер вони старі, потворні,
лихом биті,
Лиш душу зберегли. Отож,
любімо їх!
У лахи вдягнені, тремтять вони
узимку;
Між омнібусами, в юрбі чужих
людей
Здригаються нараз, притиснувши
торбинку,
Квітками вишиту, до висохлих
грудей;
Повзуть чи дріботять, маріонетки
кволі,
Або ж нагадують поранених
звірят,
Або в танок ідуть проти своєї
волі,
Мов бубонцями біс бреньчить на
власний лад.
У них пронизливі, неначе
свердла, очі,
Блискучі, як вода в криничній
глибині,
Або здивовані, дитинні чи
дівочі,
До світла всміхнені, божисто
осяйні. —
Чи помічали ви, в яких ховають
трунах
Оцих жінок? Такі ж гроби у
дітлахів.
Зарівно мудра Смерть у схов
старих і юних
Вкладає символи химерливих
смаків.
Коли ж я бачу, як привиддя це
безсиле
Ступає крізь картин паризьких
каламуть —
Здається, аж ніяк вона не до
могили,
А до колиски знов свою верстає
путь.
У кожнім разі я не прагну
уявити,
Приклавши подумки довільний
свій копил,
Як часто трунарі міняють
габарити
Гробів, призначених для цих
старечих тіл. —
В них очі — мов джерел биття
мільйонослізне,
Опоки, де блищить, холонучи,
метал,
І тільки той збагне чаклунство
їхнє грізне,
Хто звідав на собі Недолі
вбивчий шал!
II
Закохане дівча з колишнього
притону;
Актриса, що суфлер, який давно
в землі,
На ймення пам’ятав; і та, з
атракціону,
Котру вінчав колись квітками
Тіволі, —
Усі мене п’янять; але
найбільше милі —
Ті, що добути мед з печалі
спромоглись
І мовлять Вірності, богині
яснокрилій:
«Могуттю вславлена, неси мене
увись!»
Одна — мордована стражданням батьківщини,
А з другої — як міг, знущався
чоловік,
Ще інша згадує про хресний
шлях дитини,
Солоних їхніх сліз не висохне
потік!
ІІІ
О, як скрадався я услід за
однією
Із отаких жінок — ледь
сонячний кармін
Уже на заході розлився над
землею!
Вона задумано присіла на
ослін,
Аби послухати оркестрів марш
завзятий,
З якими ввечері у парк чи на
майдан
Виходять вояки, покликані
вливати
Відвагу у серця знудьгованих
міщан;
Гордлива і струнка, хоч і в
такому віці —
Вслухалась жадібно, як міддю
все гуло.
По-ангельськи її світилися
зіниці,
Для лаврів створене було її
чоло!
IV
Так ви проходите, без скарг і
нарікання,
Крізь вуличний хаос у гомінких
містах,
Нещасні матері, святі чи
окаянні,
Ви, що були колись у люду на
вустах!
Вас, гордих славою, яка тепер
не сниться,
Забула нинішня безпам’ятна
пора;
Лиш цілуватися спішить до вас
п’яниця
Та скаче навкруги злостива
дітвора.
Мов тіні біля стін, у метушні
наївній
Лякливо щулитесь, не звівши
голови;
Вас не вітають тут, уламки
людства дивні!
Для вічного життя уже достигли
ви!
Непевна ваша путь, окреслена
квапливо,
Не може зникнути з-перед очей
моїх:
Я вже на вас дивлюсь
по-батьківськи, о диво!
За вами стежачи, я заживаю
втіх;
Я ваших пристрастей вдихаю
цвіт незнаний,
І лину в ваші дні радіння та
гризот,
І кожен ваш порок вітаю, як
жаданий,
І серцем тішуся з великих
ваших цнот!
О рідні! Зболені! Страшні!
Куди йдете ви?
Прощаймося. Ще день— і де, в
краю якім
Ви будете, вісімдесятилітні
Єви,
Господнім пазурем позначені
жахним?
(З французької переклав Михайло Москаленко)
Шарль Бодлер. Паризькі картини.
Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.
Немає коментарів:
Дописати коментар