І
Юнак, закоханий у мапи та
естампи.
Омріє світ — і світ, мов казка
постає.
Такий великий він під абажуром
лампи!
А з досвідом гірким — такий малий
стає!
Ми вирушаємо — і злість нам
серце крає,
Палає мозок наш і гнів не
відгорів.
І от під ритми хвиль ми вперше
вивіряєм
Неосягненність мрій
скінченністю морів:
Той радий кинути обридлі землі
отчі,
Тим рідне вогнище впеклося
вкрай, а цей
Тікає, звідавши звабливості
жіночі,
Від деспотичної всевладності
цірцей;
Щоб не схудобитись, вони
пливуть, сп’янілі
Під сонцем, простором, під
небом — все для них!
А сонце і мороз їх пряжуть, і
на тілі
Стираються сліди цілунків
чарівних.
Та щирі мандрівці у мандри
йдуть єдино
Для мандрів, і серця в них
легші від пера;
Їх доля не страшить, їм все
нове, все дивно,
І без вагань вони вигукують:
«Пора!»
Бажання в них — на кшталт
хмаринок полуденних,
Як юнга молодий про славу й
ордени,
Так про химеру втіх, мінливо
незбагненних,
Що й назви їм нема,
клопочуться вони.
II
О жах! Ми падаєм, підстрибуєм,
мов кулі;
Мов дзиги, крутимось; і мучить
без кінця
У снах цікавість нас; ми
борсаємось, снулі,
Мов ангел, що бичем підстьобує
сонця.
А доля — то мана; вона ніде і
всюди,
І як її, легку й химерну, нам
зловить?
Та скільки диваків — о люди —
завжди люди!
Товчеться цілий вік, щоб
відпочити мить.
Душа — то корабель, що прагне
Ельдорадо.
Хтось крикнув; «Стережись!» Та
крик той перекрив
Новий, що над усім лунав
нестямно-радо:
«Мета! Щаслива мить!» О,
пекло! То був риф.
Найменший острівець, помічений
дозором,—
То вже Ікарія, що нам сам бог
послав.
А сонце вигляне — і перед
нашим зором
Встає громаддя скель і рифів
без числа.
О жалюгідний люд — творці
країн-химерій!
В кайдани б їх усіх! Топити
брехунів!
Після небесних манн,
розписаних Америк
Стає нестерпною нам прірва
сірих днів.
Так, неприкаяно тиняючись по
світу,
В багні втопаючи, обідраний
жебрак
Блаженно бачить рай повсюди,
де освітить
Недопалок свічі задрипаний
барак.
III
О дивні мандрівці! Історії
чудовні
Горять у вас в очах, як у
безодні прірв.
Розкрийте ж нам серця, скарбів
коштовних повні,
Скарбів, що виткали вам зорі
та ефір.
Нас вабить подорож без пари й
без вітрила.
Тож вивільняйте нас з в’язниць
нудьги і справ.
Малюйте видива, що їм лиш
вічність мила,
На чистім полотні незайманих
уяв.
То що ж ви бачили?
IV
О, бачили ми зорі; А ще —
піски пустель; а ще — морські вали.
Та попри всі дива і катастрофи
в морі,
Ми всюди, як і тут, знудьговані
були.
І слава всіх світил над
дивними містами,
І слава дивних міст у сяєві
світил —
Усе будило в нас агонію
нестями,
Нудьгу, гамовану з останніх
наших сил.
І найшляхетніші міста, і
краєвиди
Посилювали в нас жагу
містерій-чар.
І ми бентежились містерією
видив,
Що Випадок творив у небі
просто з хмар.
Чим більше насолод, тим більші
апетити.
Бажання — дерево, що спрагле
втіх, увись
Росте, й чим більш росте, тим
більше пнуться віти
Дістати до небес, до сонця
дотягтись.
Допоки ж, дерево, мов кипарис,
живуче,
Рости тобі й рости?
Ми привезли, однак,
Для всіх, хто хоче втіх, хто
прагне див жагуче,
В альбоми малюнки — на всяк,
як кажуть смак.
От хоботастий слон — обожнена
істота;
А от коштовності осяєних
корон;
Палаци різьблені, а в них така
пишнота.
Що Крез віддав би скарб,
король віддав би трон;
Шляхетні одяги — очей
п’янливих мрія;
Жінки, фарбовані від п’ят до
голови;
І мудрий чарівник в тугих
обіймах змія...
V
— А ще? А що іще?
VI
Які ж наївні ви!
Щоб не забути річ, єдино
капітальну,
Повсюди, завжди й скрізь ми
бачили в усіх
Найдальших закутках, де люди є,
фатальну
Нудну комедію —
безсмертно-вічний гріх:
Вона —
рабиня, зла, пихата і підступна,
Самообожнюване самобожество,
І він — тиран дурний, зажерливий, розпутний,
Рабині раб, всіма зневажене
єство.
Катівство задля втіх і послух
жертв-холопів;
Дикунські оргії кривавих
насолод;
Ненатлі деспоти, що влада їм —
як опій,
І тиранією розбещений народ;
Десятки різних вір, єдиних, як
і наша:
Всі обіцяють рай, всі —
послання небес;
Як ледареві — пух, і як
п’яниці — чаша,
Так пресвятим отцям вериги
милі днесь;
Базіка — рід людський, немов
дитя, сп’янілий
Сам генієм своїм, нездара і
сліпець,
Самому богові кричить,
осатанілий:
«Клену тебе, моя подоба, мій
творець!»
І кілька розумів, сміливці, з
примхи Долі
В отару кинені, до бидла, день
крізь день
Самі себе труять і топлять в
алкоголі! —
Такий-то він, землі відвічний
бюлетень.
VII
Малий, безликий світ! Нужденні
всі едеми!
А досвід мандрів наш — гіркий
і дорогий.
Повсюди, завжди, скрізь
знаходили одне ми:
Оазиси жаху в пустельності
нудьги.
Лишатись? їхати? Лишайся; поки
змога,
А є потреба — їдь. Той мчить,
а той лежить
І так-от дурить Час — обачного
і злого
Свого суперника. А є — як
Вічний Жид
Чи як апостоли: вже де лиш не
бувають,
А пари і вітрил їм мало.
Вічний біг —
І без передиху. А є й такі —
вбивають
Час, не виходячи ні кроку за
поріг.
Коли ж нам допече, усе ми
покидаєм.
Ми кричимо: «Вперед!» — і що
тоді нам страх?
Як перше, в давнину, ми марили
Китаєм,
Так, п’яні голови, на всіх
семи вітрах
Ми вирушаємо у море... в
Чорний Морок
На серці радісно і усміх на
губах...
Послухайте-но, як виспівують
нам хором
Чудесні мандрівці: «Сюди! Всі,
хто забаг
Наїдків Лотоса!.. Так-от де
рай! Плоди в нім —
Справжнісінький бальзам на
виспраглі серця.
Нектар! Амброзія! Ах, солодощі
дивні!..
І рай той — рік, і вік, і
вічність — без кінця...»
Волають привиди земними
голосами.
І руку друг простер... Я
пізнаю: то він.
«Пливи, Електра жде тебе»,—
кричить та сама,
Котрій я припадав, бувало, до
колін.
VIII
О Смерте! Нам пора вже. Став
свої вітрила.
Цей світ нам остогид. Вже,
капітане, час.
Хай море й небеса — чорніші
від чорнила,
Серця мандрівників горять
сонцями в нас.
Тож лий свій трунок нам, єдино
вірний друже.
Пора! Поки жага до мандрів ще
живе.
Хоч у безодню — в рай чи в
пекло — нам байдуже:
Знайти б у глибині Незнаного нове!..
(З французької переклав Іван Світличний)
Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.
