Ширяла весело душа моя, мов
птах,
То понад щоглами, то граючись
вітрилом,
І линув корабель під небом
прояснілим,
Як ангел, що сп’янів по
сонячних світах.
Що ж там, у далині,
видніється? Кіфера,
На думку багатьох, не
острівець, а рай,
Для знуджених життям —
обітований край,
Така собі в піснях уславлена
химера. —
Це острів таємниць і радісних
сердець!
Венери давньої привиддя
невловиме
Летить, як пахощі, над хвилями
твоїми,
Кохання й ніжна млость сплітають
свій вінець.
Тут миртові гаї та мармурові
храми,
Земля, шанована народами
всіма;
Зітхання любосні, що краю їм
нема,
Злинають із садів, як запах
фіміаму,
Або як туркоти безжурних
голубів! —
Кіфера все-таки на вигляд
вельми вбога,
Скеляста пустка, зойк шуліки
навісного...
Проте якийсь предмет на березі
чорнів!
Це був не світлий храм, куди
лягають тіні
Вічнозелених пущ, і жриця до
струмка
Не поспішала йти, жагуча й
полохка,
Щоб вітерець торкнув легке її
одіння,—
Ні, огинаючи настільки близько
мис,
Що хмару вороння сполохали
вітрила,
Там шибеницю ми уздріли, що
чорніла,
Мов на небеснім тлі —
могильний кипарис.
Жахлива зграя птиць, що сіли
на поживу,
Жадоби сповнена і лютої злоби,
В тіла повішених зануривши
дзьоби,
Терзала скільки сил цю плоть
кровоточиву.
Кишки у кожного з роздертого
нутра
На втіху з’їдачам поволі
випадали;
Шаліючи, кати ознаки статі
рвали,
І чорно зяяла замість очниць
діра.
Внизу ж із заздрістю
чотириногі тварі
Задерши морди вверх, на свій
чекали час,
А їхній ватажок здригався раз
у раз,
Мов виконавець-кат у зненавиді
ярій.
— Кіфери мешканцю, дитя небес
ясних,
Терпів мовчазно ти учинену
наругу,
Спокутуючи всю жорстокість
недолугу
Поганських поклонінь, низотний
їхній гріх.
О посміховище, мій друже по
тортурах!
Страждання ці — мої! Біля
твого стовпа
Відчув я: хвилею до горла
підступа
Уся нудота й жовч років моїх
похмурих.
Побачивши тебе, найгірше
побороть
Не зміг я — завдають мені
нової муки
І щелепи пантер, і невідчепні
круки,
Що яросно колись мою терзали
плоть.
Хоч небо сяяло й світило сонце
в морі,
Для мене все було кривавим і
гірким.
Біда мені! Немов у савані
тугім,
Я серце поховав у гіршій з
алегорій.
Венеро, символи я зрозумів
страшні
На острові твоїм — свою
впізнав я зразу
Подобу на стовпі... Дивитись
без відрази
На власне серце й плоть — дай,
Боже, сил мені!
(З французької переклав Михайло Москаленко)
Шарль Бодлер. Квіти зла.
Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.
Немає коментарів:
Дописати коментар