Шарль Бодлер. Подорож на Кіферу

Ширяла весело душа моя, мов птах,

То понад щоглами, то граючись вітрилом,

І линув корабель під небом прояснілим,

Як ангел, що сп’янів по сонячних світах.

Що ж там, у далині, видніється? Кіфера,

На думку багатьох, не острівець, а рай,

Для знуджених життям — обітований край,

Така собі в піснях уславлена химера. —

Це острів таємниць і радісних сердець!

Венери давньої привиддя невловиме

Летить, як пахощі, над хвилями твоїми,

Кохання й ніжна млость сплітають свій вінець.

Тут миртові гаї та мармурові храми,

Земля, шанована народами всіма;

Зітхання любосні, що краю їм нема,

Злинають із садів, як запах фіміаму,

Або як туркоти безжурних голубів! —

Кіфера все-таки на вигляд вельми вбога,

Скеляста пустка, зойк шуліки навісного...

Проте якийсь предмет на березі чорнів!

Це був не світлий храм, куди лягають тіні

Вічнозелених пущ, і жриця до струмка

Не поспішала йти, жагуча й полохка,

Щоб вітерець торкнув легке її одіння,—

Ні, огинаючи настільки близько мис,

Що хмару вороння сполохали вітрила,

Там шибеницю ми уздріли, що чорніла,

Мов на небеснім тлі — могильний кипарис.

Жахлива зграя птиць, що сіли на поживу,

Жадоби сповнена і лютої злоби,

В тіла повішених зануривши дзьоби,

Терзала скільки сил цю плоть кровоточиву.

Кишки у кожного з роздертого нутра

На втіху з’їдачам поволі випадали;

Шаліючи, кати ознаки статі рвали,

І чорно зяяла замість очниць діра.

Внизу ж із заздрістю чотириногі тварі

Задерши морди вверх, на свій чекали час,

А їхній ватажок здригався раз у раз,

Мов виконавець-кат у зненавиді ярій.

— Кіфери мешканцю, дитя небес ясних,

Терпів мовчазно ти учинену наругу,

Спокутуючи всю жорстокість недолугу

Поганських поклонінь, низотний їхній гріх.

О посміховище, мій друже по тортурах!

Страждання ці — мої! Біля твого стовпа

Відчув я: хвилею до горла підступа

Уся нудота й жовч років моїх похмурих.

Побачивши тебе, найгірше побороть

Не зміг я — завдають мені нової муки

І щелепи пантер, і невідчепні круки,

Що яросно колись мою терзали плоть.

Хоч небо сяяло й світило сонце в морі,

Для мене все було кривавим і гірким.

Біда мені! Немов у савані тугім,

Я серце поховав у гіршій з алегорій.

Венеро, символи я зрозумів страшні

На острові твоїм — свою впізнав я зразу

Подобу на стовпі... Дивитись без відрази

На власне серце й плоть — дай, Боже, сил мені!

(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Квіти зла.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.