Шарль Бодлер. Подорож

I

Дитині, вдивленій у мапи та естампи,

Всі явлені світи — огром жаданих мрій.

Який великий світ у миготінні лампи!

В зіницях пам’яті — який же він малий!

Світанок. Відплиття. Ми, мозком спаленілі,

Гамуємо в серцях жагу, зненависть, гнів,

Аби, запавши в ритм розгойданої хвилі,

Свій безмір колисать на тісноті морів.

Одні — від підлої вітчизни бігти раді,

Домівки рідної жахнувшись; декотрі —

Жіночих пахощів улеглі вбивчій владі,

В Цірцеїних очах втонулі звіздарі:

Щоб не вподібнитись тваринному поріддю —

П’яніють од небес, просторів, сяйв, води;

Сніги їм палять плоть, а сонце криє міддю,

Цілунків навісних стираючи сліди.

Та справжні мандрівці рушають, щоб рушати,

У них серця — немов святочних кульок лет,

З готовністю вони приймають власний фатум

І навіть без мети вигукують: «Вперед!»

Всі їхні марення — мінливої природи;

Як новобранцю — блиск гарматного жерла,

Їм увижаються незнані насолоди,

Яким людина ще й наймення не знайшла!

II

Ми котимось, о жах! — мов куля або дзига,

В кружлянні — летимо! Цікавість без кінця

Мордує нас і в снах, як бич архістратига, —

Батіг, обрушений безжально на сонця!

Оманливий приділ: мета лиш даленіє, —

Не будучи ніде, ховається будь-де!

Людина, сповнена невтомної надії,

Біжить, як навісна, поки спочин знайде!

Душа в нас — корабель, що в край Ікара лине,

Ми чуємо «Пильнуй!» крізь вітровий порив;

Дозорець марсовий звістує без упину:

«Кохання!.. Слава!.. Шал!..» О пекло! Ось де риф!

Найменших острівців принадність величава —

Як Ельдорадо, плід болючого ждання:

По щедрих оргіях зневірена Уява

Підводні камені знаходить в світлі дня.

Закоханий дивак, який волає «Берег!» —

Чи то за борт його, чи взяти в твердь кайдань,

П’яницю-моряка, відкривача Америк:

Од міражів його стократ гіркіша хлань!

Старий приблуда так бреде убогим краєм,

Блаженно марячи про щастя неземне —

Прекрасну Капую по нетрищах вбачає,

Заледве десь у тьмі недогарок сяйне.

ІІІ

Чудесні мандрівці! У зорах ваших нині —

Літопис гордої і славної плавби!

Так відчиніть і нам свої коштовні скрині,

Ефірні й зоряні відкрийте нам скарби!

Ми вирушимо в путь без парусів і пари!

Полотна наших дум нехай заполонить

Все вами звідане,— всі обрії й примари!

Нудоту наших тюрм розвійте хоч на мить!

То що ж ви бачили?

IV

— «Ми бачили світила,

І хвилі, і піски, і спалахи пожеж.

Але, хоч Доля нас і гнала, і гнітила,

Так само, як і тут, ми нудьгували все ж.

Уславлені сонця над прірвами морськими,

Уславлені міста, повиті в блесть ясну,

Навіювали нам жадання незбориме

Навіки відійти в небесну глибину.

Ні обшири земель, ні велич міст на спаді

Не дорівняються до плинних побудов,

Довільно виниклих у хмарному громадді.

Жадання ятрило нам душу знов і знов!

— Дізнавши насолод, росте жадання дужче,

Жадання — дерево старе, що втіху п’є.

Міцна твоя кора! Увись, ясновидюще,

До сонця тягнеться гінке гілля твоє!

Ростимеш ти завжди, о древо небувале

І довговічніше, ніж вічний кипарис?

— Ми для залюолених у далину зібрали,

Братове, не один промовистий ескіз!

Хоботоносних ми побачили кумирів,

І трони зоряні, й коштовності оздоб;

Видовище багатств, яких ніхто не зміряв,

Для ваших лихварів руїнним сном було б.

Пишноту вбрань, котрі п’янять до самозгуби,

І штукарів, що їх зміюка обпліта,

Й жінок, які собі фарбують нігті й зуби...»

V

— А далі, далі що?

VI

—  «Наївносте свята!

Не забуваймо теж обставин визначальних:

Ми й не шукаючи, скрізь бачили одне,

На сходинах життя, на всіх щаблях фатальних —

Одвічного гріха видовище нудне:

Рабиня-жінка, що в безтямності гордливій

Самообожненню дурному віддалась;

І деспот-чоловік, захланний, злий і хтивий,

Раби своєї раб, багно, пролите в грязь.

Радіння катове й мордованих ридання;

Врочисте свячення скривавлених кормиг;

Тиран, отруєний сліпим роздратуванням;

Народ, закоханий у панівний батіг;

Релігій декілька — на нашу вельми схожих:

Всі пнуться до небес і всі простерті ниць;

Святенність прагне втіх, немов на пишних ложах,

Удавшись до гвіздків і до волосяниць.

Все людство, що його сп’яняє власний геній,

Повите безумом тепер, як в давнину,

Волає до Творця в агонії шаленій:

«Володарю, тебе, як рівного, клену!»

І жменька мудреців,— запраглі Божевілля,

Одбіглі Долею гуртованих отар,

Кого врятовує на мить наркозне зілля!

— Це світу нашого докладний інвентар».

VІІ

Гірке ж ми здобули знання, промандрувавши!

Цей світ, затиснутий у тоскні береги,

Являє образ наш — сьогодні, завтра, завше:

Оазиси жахів серед пустель нудьги!

Лишатись? Вирушать? Лишайсь, якщо терпіти

Ще здатен! Геть біжи! Рушає в путь один,

А другий зачаївсь, аби лиш одурити

Нещадний Час. А ті — зневажили спочин,

Немов апостоли чи Вічний Жид — бистріші,

Аніж надшвидкісні вагони й кораблі,

Від гіршої з погонь тікаючи; ще інші —

Вбивають ворога і на своїй землі;

Коли ж нарешті він притисне нас ногою

І вдавить в землю карк, ми вимовим: «Рушай!

Вперед!» — як і тоді, серед імли морської,

У даль задивлені, ми рвалися в Китай,—

У Пітьму ринемо, в її моря бездонні —

Із серцем радісним, з завзяттям молодим!

Чи співи чути вам — чудесні й похоронні:

«Як пахне лотос тут! Сюди! П’янійте ним,

Хто зажадав його, хто біг за невимовним!

Тут визріли плоди, що прагнуть їх серця!

Приходьте, щоб окрив вас подихом чудовним

Цей Полудень, який не матиме кінця!»

Упізнаємо тінь за обрисом жаданим;

Пілади руки нам простягують із тьми.

«Пливи — знайдеш свою Електру»,— мовить

Та нам,

Чиїх торкалися колін цілунком ми.

VIII

Ти, Смерте, капітан! Пора! Напнім вітрила!

Цей край нестерпний нам — о Смерте,

Смерте, час!

Хай небо й океан чорніші від чорнила —

Потужний жар промінь переповняє нас!

Твою отруту п’єм — хай сила наша скресне!

Вогонь, що мозок нам жере і душу рве,

В провалля зве — дарма, пекельне чи небесне,—

У глиб Незнаного, щоб осягти нове.

(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Смерть.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.