Шарль Бодлер. Сплін

He знаю, скільки я прожив тисячоліть.

Велика шафа, сейф, закований у мідь,

Де зберігаються листи, записки, справи,

Загорнуте в папір волосся кучеряве,

Все ж менше відає за мене таємниць.

Я — піраміда, склеп, могила ста гробниць,

Я — цвинтар, що його зненавиділи зорі,

Де черви тягнуться, до їдла надто скорі,

Де найдорожчого для мене мертвяка

Зжирає хробачня вертлива й ворухка.

Я — будуар старий, де перев’яли ружі,

Де повно давніх мод, що до всього байдужі,

Де блідного Буше пастушки й пастухи

З флакончиків сухих вдихають ще духи.

Ідуть кульгаві дні, вповільнюючи кроки,

Снігами вічними лежать незрушні роки,

Плоди байдужості жахної — туга й нудь

Уже до розмірів безсмертності ростуть.

Жива матеріє, мій духу, ти однині —

Граніт, оточений похмурістю пустині,

В Сахарі приспаний, де ні душі нема,

Забутий сфінкс, чий вид проймає лють німа,

Хто гнівно дивиться в пісків лице безкрає,

І тільки в променях призахідних співає.

(З французької переклав Дмитро Павличко)

Шарль Бодлер. Сплін та ідеал.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.