суботу, 9 березня 2019 р.

Шарль Бодлер. Лета


Божественна тигрице, йди до мене,
О ти, жорстокіша від манії,
Долоні хай зануряться мої
В твоє волосся, буйне і важенне;

Нечула, між твоїх пахучих шат
Я зболене чоло своє сховаю,
Аби вдихнути квіт, що відцвітає —
Умерлого кохання аромат.

Я хочу спати! Спати, а не жити!
У сні ласкавім, наче смертна мить,
Твого сяйного тіла чисту мідь
Я цілував би, як несамовитий;

Аби свій плач я проковтнути міг,
Що є певніше від постелі-згуби?
Віщують забуття чудовні губи,
І Лета плине в пестощах твоїх.

Я власній долі, відтепер — відраді
Корюся, вирок знаючи страшний,
Покірний страдник, винний без вини,
Який слугує сам своїй загладі;

Щоб гіркоту втопить, ось джерело
Цикути, дурману, брехні й облуди
Для вуст моїх — ці дивні гострі груди,
В яких ніколи серця не було.


(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Книга уламків.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Лесбос


Ти — грецьких любощів, латинських ігор Мати,
О земле острівна! Тут, радісні й п’яні,
Цілунки, мов сонця, жадають пал віддати
І проливають млость у дивні ночі й дні,
Ти — грецьких любощів, латинських ігор Мати;

О Лесбосе, твої цілунки — водограї,
Потоки, що стремлять у таємничу хлань,
Чудесно зроджені, і впину їм немає,
Ласкаві, грозяні, з відлуннями ридань,
О Лесбосе, твої цілунки — водограї!

Красуні вславлені в обіймів томній зморі!
Пробуджують луну зітхання, повні зваб;
Тобі, як Пафосу, дивують світлі зорі,
Венера заздрити самій Сафо могла б —
Красуні вславлені в обіймів томній зморі!

О теплий Лесбосе, в нічних свічадах зрима
Безплідна спрагота улюблениць твоїх.
Самозакохані, з пустельними очима,
Дівчата визріли для ласки — врода їх,
О теплий Лесбосе, в нічних свічадах зрима;

Нехай старий Платон похмуро супить брови —
В нестримних пестощах спасіння молиш ти,
Під скіпетром твоїм — владарство загадкове
Вигадливих утіх, і ласк, і жаготи.
Нехай старий Платон похмуро супить брови!

Тобі проститься все за споконвічні болі
Погордливих сердець: безмежжям снять вони,
Кого у дальню даль, мов клич самої долі,
До інших обріїв зве усміх осяйний.
Тобі проститься все за споконвічні болі!

Хто, Лесбосе, з богів тебе судити годен,
Хто ганив би в трудах похилене чоло?
На горніх терезах не зважений ще жоден
Ручай твоїх плачів, що море прийняло.
Хто, Лесбосе, з богів тебе судити годен?

Що до законів нам, і правих, і неправих?
Богині з Островів, шляхетна, горда кров!
Невинно явлена в обрядах величавих,
Сміється із Небес і Пекла їх любов!
Що до законів нам, і правих, і неправих?

Бо вибрано мене єдиного на світі —
У віршах славити кохання грецьких дів,
Бо змалку тайнощі я знав несамовиті
І сміху буйного, і темрявих плачів,
Бо вибрано мене єдиного на світі;

Пильную відтоді над урвищем Левкати,
Неначе вартовий, задивлений без сну, —
Чи не пливуть легкі вітрильники й фрегати,
Чи їхні обриси не крають далину?
Пильную відтоді над урвищем Левкати,

Аби дізнатися, чи море милостиве:
Із хорами ридань, які у скелі б’ють,
Чи донесуть колись до Лесбоса припливи
Коханий прах Сафо, що вирушила в путь,
Аби дізнатися, чи море милостиве?

Закохана Сафо, о мужніх строф майстрине,
Сама Венера тут — неначе зблідла тінь! —
Окрила темнота небесне око синє,
Замкнувши круг твоїх пронизливих болінь,
Закохана Сафо, о мужніх строф майстрине!

Ти від прекрасної Венери чарівніша,
Яка пишається, і світ бере у бран,
І ллє ясні скарби примарного безгрішшя
На зачудований дочкою Океан;
Ти від прекрасної Венери чарівніша!

Сафо, що вмерла в день жахного святотатства,
Коли, зневаживши священний ритуал,
Щедротно віддала своїх чеснот багатство
Зухвальцю гордому на гіршу із потал —
Сафо, що вмерла в день жахного святотатства!

І Лесбос відтоді — оселя нарікання:
Хай славу острову співають навкруги,
Однак його п’янить щоночі крик страждання,
Яким відлунюють безлюдні береги.
І Лесбос відтоді — оселя нарікання!



(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Книга уламків.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Романтичний захід сонця


Прекрасне Сонце в час, коли зі сходу, свіже,
Як вибух, кидає своє вітання нам! —
Блажен, хто радісно, з любовним почуттям
Смеркання вшанував, од гордих мрій славніше!

Я згадую: поля, джерела, кожна віть
Під зором сонячним опівдні зомлівали...
— Біжім до обрію, аби хоч позосталий
Останній промінець одчайно уловить!

Але даремно я за Богом вслід ступаю:
Непереможна Ніч будує неокраю
Свою імперію, в якій холоне дух —

Фатальну, трепетну, повиту чорнотою,
І я на болотах розчавлюю ногою
Холодних слимаків і цвинтарних ропух.


(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Книга уламків.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Подорож


I
Дитині, вдивленій у мапи та естампи,
Всі явлені світи — огром жаданих мрій.
Який великий світ у миготінні лампи!
В зіницях пам’яті — який же він малий!

Світанок. Відплиття. Ми, мозком спаленілі,
Гамуємо в серцях жагу, зненависть, гнів,
Аби, запавши в ритм розгойданої хвилі,
Свій безмір колисать на тісноті морів.

Одні — від підлої вітчизни бігти раді,
Домівки рідної жахнувшись; декотрі —
Жіночих пахощів улеглі вбивчій владі,
В Цірцеїних очах втонулі звіздарі:

Щоб не вподібнитись тваринному поріддю —
П’яніють од небес, просторів, сяйв, води;
Сніги їм палять плоть, а сонце криє міддю,
Цілунків навісних стираючи сліди.

Та справжні мандрівці рушають, щоб рушати,
У них серця — немов святочних кульок лет,
З готовністю вони приймають власний фатум
І навіть без мети вигукують: «Вперед!»

Всі їхні марення — мінливої природи;
Як новобранцю — блиск гарматного жерла,
Їм увижаються незнані насолоди,
Яким людина ще й наймення не знайшла!

II
Ми котимось, о жах! — мов куля або дзига,
В кружлянні — летимо! Цікавість без кінця
Мордує нас і в снах, як бич архістратига, —
Батіг, обрушений безжально на сонця!

Оманливий приділ: мета лиш даленіє, —
Не будучи ніде, ховається будь-де!
Людина, сповнена невтомної надії,
Біжить, як навісна, поки спочин знайде!

Душа в нас — корабель, що в край Ікара лине,
Ми чуємо «Пильнуй!» крізь вітровий порив;
Дозорець марсовий звістує без упину:
«Кохання!.. Слава!.. Шал!..» О пекло! Ось де риф!

Найменших острівців принадність величава —
Як Ельдорадо, плід болючого ждання:
По щедрих оргіях зневірена Уява
Підводні камені знаходить в світлі дня.

Закоханий дивак, який волає «Берег!» —
Чи то за борт його, чи взяти в твердь кайдань,
П’яницю-моряка, відкривача Америк:
Од міражів його стократ гіркіша хлань!

Старий приблуда так бреде убогим краєм,
Блаженно марячи про щастя неземне —
Прекрасну Капую по нетрищах вбачає,
Заледве десь у тьмі недогарок сяйне.

ІІІ
Чудесні мандрівці! У зорах ваших нині —
Літопис гордої і славної плавби!
Так відчиніть і нам свої коштовні скрині,
Ефірні й зоряні відкрийте нам скарби!

Ми вирушимо в путь без парусів і пари!
Полотна наших дум нехай заполонить
Все вами звідане,— всі обрії й примари!
Нудоту наших тюрм розвійте хоч на мить!
То що ж ви бачили?

IV
— «Ми бачили світила,
І хвилі, і піски, і спалахи пожеж.
Але, хоч Доля нас і гнала, і гнітила,
Так само, як і тут, ми нудьгували все ж.

Уславлені сонця над прірвами морськими,
Уславлені міста, повиті в блесть ясну,
Навіювали нам жадання незбориме
Навіки відійти в небесну глибину.

Ні обшири земель, ні велич міст на спаді
Не дорівняються до плинних побудов,
Довільно виниклих у хмарному громадді.
Жадання ятрило нам душу знов і знов!

— Дізнавши насолод, росте жадання дужче,
Жадання — дерево старе, що втіху п’є.
Міцна твоя кора! Увись, ясновидюще,
До сонця тягнеться гінке гілля твоє!

Ростимеш ти завжди, о древо небувале
І довговічніше, ніж вічний кипарис?
— Ми для залюолених у далину зібрали,
Братове, не один промовистий ескіз!

Хоботоносних ми побачили кумирів,
І трони зоряні, й коштовності оздоб;
Видовище багатств, яких ніхто не зміряв,
Для ваших лихварів руїнним сном було б.

Пишноту вбрань, котрі п’янять до самозгуби,
І штукарів, що їх зміюка обпліта,
Й жінок, які собі фарбують нігті й зуби...»

V
— А далі, далі що?

VI
  «Наївносте свята!

Не забуваймо теж обставин визначальних:
Ми й не шукаючи, скрізь бачили одне,
На сходинах життя, на всіх щаблях фатальних —
Одвічного гріха видовище нудне:

Рабиня-жінка, що в безтямності гордливій
Самообожненню дурному віддалась;
І деспот-чоловік, захланний, злий і хтивий,
Раби своєї раб, багно, пролите в грязь.

Радіння катове й мордованих ридання;
Врочисте свячення скривавлених кормиг;
Тиран, отруєний сліпим роздратуванням;
Народ, закоханий у панівний батіг;

Релігій декілька — на нашу вельми схожих:
Всі пнуться до небес і всі простерті ниць;
Святенність прагне втіх, немов на пишних ложах,
Удавшись до гвіздків і до волосяниць.

Все людство, що його сп’яняє власний геній,
Повите безумом тепер, як в давнину,
Волає до Творця в агонії шаленій:
«Володарю, тебе, як рівного, клену!»

І жменька мудреців,— запраглі Божевілля,
Одбіглі Долею гуртованих отар,
Кого врятовує на мить наркозне зілля!
— Це світу нашого докладний інвентар».

VІІ
Гірке ж ми здобули знання, промандрувавши!
Цей світ, затиснутий у тоскні береги,
Являє образ наш — сьогодні, завтра, завше:
Оазиси жахів серед пустель нудьги!

Лишатись? Вирушать? Лишайсь, якщо терпіти
Ще здатен! Геть біжи! Рушає в путь один,
А другий зачаївсь, аби лиш одурити
Нещадний Час. А ті — зневажили спочин,

Немов апостоли чи Вічний Жид — бистріші,
Аніж надшвидкісні вагони й кораблі,
Від гіршої з погонь тікаючи; ще інші —
Вбивають ворога і на своїй землі;

Коли ж нарешті він притисне нас ногою
І вдавить в землю карк, ми вимовим: «Рушай!
Вперед!» — як і тоді, серед імли морської,
У даль задивлені, ми рвалися в Китай,—

У Пітьму ринемо, в її моря бездонні —
Із серцем радісним, з завзяттям молодим!
Чи співи чути вам — чудесні й похоронні:
«Як пахне лотос тут! Сюди! П’янійте ним,

Хто зажадав його, хто біг за невимовним!
Тут визріли плоди, що прагнуть їх серця!
Приходьте, щоб окрив вас подихом чудовним
Цей Полудень, який не матиме кінця!»

Упізнаємо тінь за обрисом жаданим;
Пілади руки нам простягують із тьми.
«Пливи — знайдеш свою Електру»,— мовить
Та нам,
Чиїх торкалися колін цілунком ми.

VIII
Ти, Смерте, капітан! Пора! Напнім вітрила!
Цей край нестерпний нам — о Смерте,
Смерте, час!
Хай небо й океан чорніші від чорнила —
Потужний жар промінь переповняє нас!

Твою отруту п’єм — хай сила наша скресне!
Вогонь, що мозок нам жере і душу рве,
В провалля зве — дарма, пекельне чи небесне,—
У глиб Незнаного, щоб осягти нове.

(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Смерть.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.

Шарль Бодлер. Мрія допитливого


Чи звідав ти, як я, страждання найлюбіші,
Чи ти про себе чув: «Ось дивний чоловік»?
— Я гинув. Зроджений в коханні, не в безгрішші,
Жах, рідний брат жаги, єство моє пропік.

Надія, розпач, жаль — без боротьби. І в тиші
З годинника пісок щоднини швидше тік,
І болесті мої були щомить лютіші,
І серце прагнуло лишити світ навік.

І я, немов хлоп’я в театрі біля кону,
Завісу проклинав, як ганять перепону...
Нарешті істини відкрилося лице:

Я вмер без подиву, й світання володарне
Мене оповило. І що ж! І тільки це?
Завіса піднялась, а я все ждав намарне.



(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Смерть.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Кінець дня


У світлі тьмяному жагуче
Вирує й корчиться щосил
Життя безстидне й кругойдуче.
Так, тільки-но на небосхил

Ніч-любострасниця ступає —
Все, навіть голод, завмира,
Все, навіть сором, замовкає,
Поет вирішує: «Пора!

Мій дух, мої хребці і крижі —
Все прагне спокою чомусь.
Аби загробні дивовижі

Уздріть, я горілиць вкладусь
І в темінь вашу загорнусь,
О сутінки — фіранки свіжі!»



(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Смерть.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Смерть митців


Чи довго тішитись бринінням бубонців,
Цілуючи в чоло тебе, карикатуро?
Щоб славної мети сягнути, о похмура,
Либонь, чимало ми змарнуємо списів!

Ще буде не один загублений порив
І не одна впаде нездала арматура,
Аж поки з’явиться божественна Скульптура —
Жадане видиво пекельних наших снів!

Єсть інші: власного мистецтва їм доволі,
В них Ідолів нема. Ці прокляті митці
Несуть одвічний знак безчестя на лиці,

Надія в них одна — похмурий Капітолій!
Подібно Сонцеві, виходить Смерть з імли,
Щоб мозки цих людей, мов квіти, розцвіли.


(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Смерть.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Смерть бідняків


Втішає тільки Смерть, яка дає життя нам —
Єдина ціль, о жах! Єдина благодать,
Вона наснажує йти обширом оманним,
Вона — з напоїв тих, що гоять і п’янять.

Наперекір снігам і зимним ураганам —
Це зірка, що веде крізь чорну непроглядь,
Це корчма, вславлена завітом полум’яним,
В якій дозволять нам і їсти, й спочивать.

Це Ангел, що в теплі долонь своїх леліє
І сновидіння, й дар нестриманої мрії,
І стелить постіль тим, чиє життя згаса;

Це житниця богів, комора славна й жизна,
Це торба жебрака, стара його вітчизна,
Це брама, що веде в незнані Небеса!


(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Смерть.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Смерть закоханих


Постелі наші будуть духмяніти,
Дивани будуть глибші від могил,
Цвістимуть у кімнатах дивні квіти,
Що їх плекав ясніший небосхил,

І нам серця оберне жар неситий
На смолоскипи, щоб з останніх сил
У двох дзеркалах наших душ явити
Двоспалах перебіжних наших тіл.

У вечір цей рожевий, вечір синій
Ми віддамося блискавці єдиній,
Подібній до ридань в прощальну мить;

А потім Ангел віддано і дбало
У дверях з’явиться, щоб оживить
Пломіння мертве й вигаслі дзеркала.



(З французької переклав Михайло Москаленко)

Шарль Бодлер. Смерть.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.


Шарль Бодлер. Літанії Сатані


О найпрекрасніший із Ангелів, о Боже,
Позбавлений хвали, скрізь вітаний вороже,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

О князю вигнання, кого робили злим,
Хто був подоланий, але встає міцним,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Володарю пітьми, речей підземних царю,
Твоєю добрістю й могутністю я марю,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, людських розпачів цілителю, снаго
Проклятих паріїв, що раю ждуть твого,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, хто зі Смертю йшов на ложе, а не в трумну,
Й Надію породив, вродливицю безумну,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, хто вигнанцеві без гіркоти й облуд
Даєш снагу клясти весь під’яремний люд,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

О ти, хто відає, в які підземні діри
Ревнивий Бог сховав алмази та сапфіри,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, чий натхненний зір знаходить кожну падь,
Всі арсенали, де металів юрби сплять,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, хто приховує безодні від сновиди,
Що ходить по дахах, по берегах апсиди,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, хто старим кісткам п’яниці пружність дав,
Хоч кіньми топтаний, він все ж не постраждав,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, хто стражденному дає потіхи мірку —
Перемішати вчить важку селітру й сірку,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, хто кладе свій знак банкіру на чоло —
Лукавий змовнику, хто сіє жах і зло,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, хто в серця дівчат вселяє дух пошани
До лахів, до нужди, до зболеної рани,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти — винахідників світач, ти — сповідник
Повішених убивць, вигнанців — кий, патик,

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!

Ти, батьку всіх, кого Господь з земного раю,
Розлючено прогнав, до тебе я волаю —

О Сатано, рятуй мене в біді й нещасті!


Молитва
Навік хвала тобі на небі, Сатано,
Де будеш правити, як правив ти давно,

І в пеклі, де живеш і мрієш про повстання!
Вдій, щоб моя душа під Деревом Пізнання

Спочила в добрий час, коли на зло вітрам
Те Древо виросте — твій непорушний храм!
 


(З французької переклав Дмитро Павличко)

Шарль Бодлер. Бунт.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.