Шарль Бодлер. Маяки

Рубенс, плин забуття, сад розкішної ліні,

Плоті свіжа подушка, де стигне сам шал,

Та життя клекотить і вирує в бродінні,

Як повітря у вітрі, як море у шквал;

Леонардо, свічадо глибоке і тьмаве.

Де розкрилених ангелів світиться сміх,

Де зринають їх тіні таємні в оправі

Льодових верхогір’їв і сосен гінких;

Рембрандт, темний шпиталь, повен туги щемкої,

Де велике розп’яття — єдина з окрас,

Де молитви із праху злітають юрбою —

Косий промінь зими їх стинає нараз;

Мікеланджело, світ в грандіознім видінні,

Де з Гераклами в шалі змішались Христи,

Де з могил на весь зріст підіймаються тіні

І свій саван деруть, аж ламають персти;

Хтивість фавна, завзяття боксерського бою,

Що і в грубім красу своїх слуг береже,

Серце, повне гординею, жовчю й журбою,

Каторжан імператор смутенний, Пюже;

Вічне свято, Ватто — стільки серць, мов огнистий

Рій метеликів пурхнув,— ряхтить карнавал,

І нелічені люстри вливають займистий

Безум свій у жаркий кругойдучий цей бал;

Гойя, шабаш бісівський, навала кошмарів,

У дзеркалах — відьми серед діток малих,

В казані — людський плід, найрозкішніше з варив,

І чортів спокуша лиск дівочих панчіх;

Крові озеро в тьмі, де шугають примари,

Де злий ангел завісу лісів розрива,

Де під небом згорьованим линуть фанфари,

Наче Вебера схлипи — це Делакруа;

Всі прокляття, хула ота несамовита,

Цих екстазів і скарг молитовний вінець —

Це луна, в лабіринтах стократно відбита,

Це божественний опій для смертних сердець!

Гук цей тисячогорлий — наказ по сторожі

З тисяч рупорів від тисячі голосів,

Це маяк, що твердині освітлює гожі,

Це загубленим поклик у хащі лісів!

Ось воістину, Боже, свідоцтво єдине

Про достойність людини: крізь товщу віків

Це вогненне ридання до вічності рине,

Щоб умерти край чорних її берегів!

(З французької переклав Іван Драч)

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.