І
Дитя, закохане у мапи та
естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх
літ!
Такий широкий світ в вечірнім
світлі лампи
І в згадках молодих такий
маленький світ!
От вирушаєм ми. В томліннях і
тривогах
Горять у нас серця... Бажання,
гіркість, гнів,—
І ми колишемо у ритмі хвиль
розлогих
Безмежність наших дум на
тісноті морів.
Той, утікаючи з безславної
вітчизни,
А той одкинутий вітчизною —
пливуть...
А третій, щоб забуть жіночих
уст трутизну,
Від чар Цірцеїних рушає в
дальню путь.
Він звіром стати мав. І от
утік з неволі
На світло і простір, під інший
небозвід,
Хай сонце припіка, мороз
обличчя коле,
Із губ стираючи гидких
цілунків слід...
Та справжні мандрівці — то ті,
що від’їжджають
Без цілі і мети... Серця
легкі, як дим.
Вони призначення і долі не
втікають
І мають на устах завжди одно:
«Пливім!»
Бажання в них і сни, як хмарок
переливи,
Мов новобранець той, що
догляда гармат,
Про втіхи снять вони, незнані
і мінливі,
Що навіть імені у мові їм
нема.
VI
Та й не забудемо ще речі
головної!
Ми, й не шукаючи, скрізь
бачили одне —
На кожному щаблі драбини
життьової —
Гріха безсмертного видовище
нудне.
Ми жінку бачили: невільниця
одвіку,
Самозакохана, несита і
дурна...
Мужчину бачили: пожадливий і
дикий,
Служник невільниці, загиджений
до дна.
Скрізь у пошані кат, а
праведника гнано,
На святі — бешкети і крові
п’яний клич;
Скрізь панування яд знесилює
тирана,
А люд боготворить його
пастуший бич.
Релігій без кінця. Зарозумілі
й ниці,
Розташуватися хотять у
небесах,
І святість на гвіздках, у
вбогій власяниці,
Розкошів зазнає — немов у
подушках.
Людина, як раніш, од власних
сил п’яніє;
Нестримна, як була у давню
давнину,
Грозиться Богові в зухвалій
агонії:
«Тебе, владико мій, мій
образе, клену!»
Найбільші ж мудреці із
людської отари
Втікають, щоб себе п’янити
день у день
І в опії знайти безмежні,
райські чари,—
Од світу нашого довічний
бюлетень!
VIII
Смерть... давній капітан.
Пора! Напнім вітрило.
Цей край докучив нам. О
смерте! Смерте! В путь...
Довкола — океан, і небо як
чорнило,
І лиш в серцях у нас твої огні
цвітуть.
Пролий отруту нам, в ній
радість нам світає.
Наш мозок спалено, жадоба
серце рве —
Пірнуть в бездонний глиб
(пекельних мук чи раю?),
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти
НОВЕ.
(З французької переклав Микола Зеров)
Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.
Немає коментарів:
Дописати коментар