Шарль Бодлер. Подорож

І

Дитя, закохане у мапи та естампи,

Вбирає світотвір очима ранніх літ!

Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи

І в згадках молодих такий маленький світ!

От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах

Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,—

І ми колишемо у ритмі хвиль розлогих

Безмежність наших дум на тісноті морів.

Той, утікаючи з безславної вітчизни,

А той одкинутий вітчизною — пливуть...

А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,

Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

Він звіром стати мав. І от утік з неволі

На світло і простір, під інший небозвід,

Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,

Із губ стираючи гидких цілунків слід...

Та справжні мандрівці — то ті, що від’їжджають

Без цілі і мети... Серця легкі, як дим.

Вони призначення і долі не втікають

І мають на устах завжди одно: «Пливім!»

Бажання в них і сни, як хмарок переливи,

Мов новобранець той, що догляда гармат,

Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,

Що навіть імені у мові їм нема.

VI

Та й не забудемо ще речі головної!

Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне —

На кожному щаблі драбини життьової —

Гріха безсмертного видовище нудне.

Ми жінку бачили: невільниця одвіку,

Самозакохана, несита і дурна...

Мужчину бачили: пожадливий і дикий,

Служник невільниці, загиджений до дна.

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,

На святі — бешкети і крові п’яний клич;

Скрізь панування яд знесилює тирана,

А люд боготворить його пастуший бич.

Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці,

Розташуватися хотять у небесах,

І святість на гвіздках, у вбогій власяниці,

Розкошів зазнає — немов у подушках.

Людина, як раніш, од власних сил п’яніє;

Нестримна, як була у давню давнину,

Грозиться Богові в зухвалій агонії:

«Тебе, владико мій, мій образе, клену!»

Найбільші ж мудреці із людської отари

Втікають, щоб себе п’янити день у день

І в опії знайти безмежні, райські чари,—

Од світу нашого довічний бюлетень!

VIII

Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило.

Цей край докучив нам. О смерте! Смерте! В путь...

Довкола — океан, і небо як чорнило,

І лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.

Наш мозок спалено, жадоба серце рве —

Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),

У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.

(З французької переклав Микола Зеров)

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.