Шарль Бодлер. Подорож

І

Юнак, закоханий у мапи та естампи.

Омріє світ — і світ, мов казка постає.

Такий великий він під абажуром лампи!

А з досвідом гірким — такий малий стає!

Ми вирушаємо — і злість нам серце крає,

Палає мозок наш і гнів не відгорів.

І от під ритми хвиль ми вперше вивіряєм

Неосягненність мрій скінченністю морів:

Той радий кинути обридлі землі отчі,

Тим рідне вогнище впеклося вкрай, а цей

Тікає, звідавши звабливості жіночі,

Від деспотичної всевладності цірцей;

Щоб не схудобитись, вони пливуть, сп’янілі

Під сонцем, простором, під небом — все для них!

А сонце і мороз їх пряжуть, і на тілі

Стираються сліди цілунків чарівних.

Та щирі мандрівці у мандри йдуть єдино

Для мандрів, і серця в них легші від пера;

Їх доля не страшить, їм все нове, все дивно,

І без вагань вони вигукують: «Пора!»

Бажання в них — на кшталт хмаринок полуденних,

Як юнга молодий про славу й ордени,

Так про химеру втіх, мінливо незбагненних,

Що й назви їм нема, клопочуться вони.

II

О жах! Ми падаєм, підстрибуєм, мов кулі;

Мов дзиги, крутимось; і мучить без кінця

У снах цікавість нас; ми борсаємось, снулі,

Мов ангел, що бичем підстьобує сонця.

А доля — то мана; вона ніде і всюди,

І як її, легку й химерну, нам зловить?

Та скільки диваків — о люди — завжди люди!

Товчеться цілий вік, щоб відпочити мить.

Душа — то корабель, що прагне Ельдорадо.

Хтось крикнув; «Стережись!» Та крик той перекрив

Новий, що над усім лунав нестямно-радо:

«Мета! Щаслива мить!» О, пекло! То був риф.

Найменший острівець, помічений дозором,—

То вже Ікарія, що нам сам бог послав.

А сонце вигляне — і перед нашим зором

Встає громаддя скель і рифів без числа.

О жалюгідний люд — творці країн-химерій!

В кайдани б їх усіх! Топити брехунів!

Після небесних манн, розписаних Америк

Стає нестерпною нам прірва сірих днів.

Так, неприкаяно тиняючись по світу,

В багні втопаючи, обідраний жебрак

Блаженно бачить рай повсюди, де освітить

Недопалок свічі задрипаний барак.

III

О дивні мандрівці! Історії чудовні

Горять у вас в очах, як у безодні прірв.

Розкрийте ж нам серця, скарбів коштовних повні,

Скарбів, що виткали вам зорі та ефір.

Нас вабить подорож без пари й без вітрила.

Тож вивільняйте нас з в’язниць нудьги і справ.

Малюйте видива, що їм лиш вічність мила,

На чистім полотні незайманих уяв.

То що ж ви бачили?

IV

О, бачили ми зорі; А ще — піски пустель; а ще — морські вали.

Та попри всі дива і катастрофи в морі,

Ми всюди, як і тут, знудьговані були.

І слава всіх світил над дивними містами,

І слава дивних міст у сяєві світил —

Усе будило в нас агонію нестями,

Нудьгу, гамовану з останніх наших сил.

І найшляхетніші міста, і краєвиди

Посилювали в нас жагу містерій-чар.

І ми бентежились містерією видив,

Що Випадок творив у небі просто з хмар.

Чим більше насолод, тим більші апетити.

Бажання — дерево, що спрагле втіх, увись

Росте, й чим більш росте, тим більше пнуться віти

Дістати до небес, до сонця дотягтись.

Допоки ж, дерево, мов кипарис, живуче,

Рости тобі й рости?

Ми привезли, однак,

Для всіх, хто хоче втіх, хто прагне див жагуче,

В альбоми малюнки — на всяк, як кажуть смак.

От хоботастий слон — обожнена істота;

А от коштовності осяєних корон;

Палаци різьблені, а в них така пишнота.

Що Крез віддав би скарб, король віддав би трон;

Шляхетні одяги — очей п’янливих мрія;

Жінки, фарбовані від п’ят до голови;

І мудрий чарівник в тугих обіймах змія...

V

— А ще? А що іще?

VI

Які ж наївні ви!

Щоб не забути річ, єдино капітальну,

Повсюди, завжди й скрізь ми бачили в усіх

Найдальших закутках, де люди є, фатальну

Нудну комедію — безсмертно-вічний гріх:

Вона — рабиня, зла, пихата і підступна,

Самообожнюване самобожество,

І він — тиран дурний, зажерливий, розпутний,

Рабині раб, всіма зневажене єство.

Катівство задля втіх і послух жертв-холопів;

Дикунські оргії кривавих насолод;

Ненатлі деспоти, що влада їм — як опій,

І тиранією розбещений народ;

Десятки різних вір, єдиних, як і наша:

Всі обіцяють рай, всі — послання небес;

Як ледареві — пух, і як п’яниці — чаша,

Так пресвятим отцям вериги милі днесь;

Базіка — рід людський, немов дитя, сп’янілий

Сам генієм своїм, нездара і сліпець,

Самому богові кричить, осатанілий:

«Клену тебе, моя подоба, мій творець!»

І кілька розумів, сміливці, з примхи Долі

В отару кинені, до бидла, день крізь день

Самі себе труять і топлять в алкоголі! —

Такий-то він, землі відвічний бюлетень.

VII

Малий, безликий світ! Нужденні всі едеми!

А досвід мандрів наш — гіркий і дорогий.

Повсюди, завжди, скрізь знаходили одне ми:

Оазиси жаху в пустельності нудьги.

Лишатись? їхати? Лишайся; поки змога,

А є потреба — їдь. Той мчить, а той лежить

І так-от дурить Час — обачного і злого

Свого суперника. А є — як Вічний Жид

Чи як апостоли: вже де лиш не бувають,

А пари і вітрил їм мало. Вічний біг —

І без передиху. А є й такі — вбивають

Час, не виходячи ні кроку за поріг.

Коли ж нам допече, усе ми покидаєм.

Ми кричимо: «Вперед!» — і що тоді нам страх?

Як перше, в давнину, ми марили Китаєм,

Так, п’яні голови, на всіх семи вітрах

Ми вирушаємо у море... в Чорний Морок

На серці радісно і усміх на губах...

Послухайте-но, як виспівують нам хором

Чудесні мандрівці: «Сюди! Всі, хто забаг

Наїдків Лотоса!.. Так-от де рай! Плоди в нім —

Справжнісінький бальзам на виспраглі серця.

Нектар! Амброзія! Ах, солодощі дивні!..

І рай той — рік, і вік, і вічність — без кінця...»

Волають привиди земними голосами.

І руку друг простер... Я пізнаю: то він.

«Пливи, Електра жде тебе»,— кричить та сама,

Котрій я припадав, бувало, до колін.

VIII

О Смерте! Нам пора вже. Став свої вітрила.

Цей світ нам остогид. Вже, капітане, час.

Хай море й небеса — чорніші від чорнила,

Серця мандрівників горять сонцями в нас.

Тож лий свій трунок нам, єдино вірний друже.

Пора! Поки жага до мандрів ще живе.

Хоч у безодню — в рай чи в пекло — нам байдуже:

Знайти б у глибині Незнаного нове!..

(З французької переклав Іван Світличний)

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.