Шарль Бодлер. Сповідь

Один, єдиний раз, лагідна і люб’язна,

На руку сперли ви мою

Свою обточену (цей спогад непогасно

В душі похмурій я таю).

Час пізній був; немов медаля, блиском свіжим

На небі Люна розцвіла,

І урочиста ніч понад німим Парижем

Широким струменем текла.

І здовж домів коти, підвівши уші пильно,

Скрадались — і, немов посли

Чи тіні дорогі, беззвучно і повільно

Слідами нашими ішли.

І в тій інтимності, яку дали нам чари

Владики-місяця, у вас,

Такої звучної, багатої фанфари,

Що втіху будить кожен час,

Що в променисту рань, в її стрункі пишноти

Ликуючий вливає хміль,

Враз нота вирвалась — хитка, незвична нота,

Вся скарга, гіркота і біль;

Немов дитя худе, нечисте, слабовите,

З яким батькам є вічний стид,

Яке вони в льоху хотіли б зачинити,

Щоби не знав про нього світ!

Мій бідний янголе! Співала нота хвора,

Що зрадна п’янь земних речей,

Що, навіть таєний, розгадується скоро

Незмінний егоїзм людей;

Що бути гарною є ремеслом безжальним

І що тверда життєва путь

Холодних танцівниць, що в захваті банальнім

Омлілі усмішки вдають;

Що замки на серцях є смішно будувати,

Що ломиться краса й любов

І потім Забуття приходить — їх віддати,

Як мотлох, Вічності на схов!

Я часто згадував блідого світла повідь

І місто в супокої сну,

І серця гострий крик, ту моторошну сповідь,

Томління, ніч і тишину.

(З французької переклав Михайло Зеров (Орест))

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.