Пригадайте, кохана, той ранок
погожий
І те літо чудове, ясне,
Як при стежці крутій, на
гранітному ложі
Ми побачили падло страшне.
Розчепіривши ноги в повітрі,
недбало,
Наче жінка цинічна, ласна,
Воно черево жовте своє
оголяло,
Й парувала відтіль трутина.
І розпечене сонце днювало на
трупі,
Щоби гниль цю до краю спалить
І вернути Природі все те, що
докупи
Вона міцно з’єднала на мить.
Мов над пишною квіткою, небо
здіймалось
Над бундючним оцим кістяком,
Ви зомліли як стій, чи це вам
лиш здавалось?
Нестерпучий був сморід кругом.
Над гнилизною мошок дзижчали
мільйони,
А з дірок оцього лахмана
Виповзали гидкої черви
батальйони
І текли, мов густа рідина.
Все це падало вниз або вгору
летіло,
Наче хвиля блискуча, пливло,
І здавалось, від когось
надихнуте тіло
Намножалось, двигтіло, жило.
І сповнився простір дивним
шумом музичним,
Ніби то шаруділа вода
Або зерно, що віяльник рухом
ритмічним
Його в віялку сам накида.
В позатираних формах були
тільки мрії,
Наче шкіц, недоладний на взір,
Що його довершити не має надії
Той мистець, що задумав цей
твір.
За камінням стурбована сука
стояла
Та злим оком дивилась на нас
І, смакуючи падло, усе
пильнувала,
Чи до нього вернутись не час.
Але й вам обернутись в цю
нечисть — о горе! —
Доведеться, мій світе ясний,
В цю потворну заразу, о
радісна зоре,
Моя пристрасте, янголе мій!
Так, моя королево, вам
прийдеться гнити
Після таїнств останніх,
страшних,
Під травою, під цвітом рясним
пліснявіти
Між кісток спопелілих,
бридких.
Так скажіть же, красо,
хробакам, що в жадобі
Поцілунками тіло пожруть,
Я зберіг од кохання, що тліє у
гробі,
Божественну і форму, і суть.
(З французької переклав Михайло Драй-Хмара)
Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.
Немає коментарів:
Дописати коментар