Шарль Бодлер. Дон Жуан у пеклі

Як тільки Дон Жуан жбурнув обол Харону,

Старий жебрак, що був, як Антісфен, гордій,

До весел кинувся і став гребти з розгону,

Немов спахнула мста в його душі твердій.

На берегах жінки, як мрячні страхопуди,

Як стада жертв, що їм рятунку вже нема,

Показували страм, нагі, відвислі груди,

Тягнулись до човна, голосячи ридма.

Сміявся Сганарель, послужлива личина,

І плати вимагав, а бідний дон Луїс

Показував мерцям свого зухвальця-сина,

Що стільки батькові біди й ганьби приніс.

Ельвіра жалісна, цнотливиця зів’яла,

Махала мужеві крізь жалібничу ткань,

Так, наче усмішки від нього вимагала

І перших, зраджених любовних присягань.

Камінний Командор тримав стерно, як зброю,

І панцир мерехтів на ньому, наче сніг;

Та Дон Жуан дививсь на хвилі за кормою,

І ні на кого він не звів очей своїх.

(З французької переклав Дмитро Павличко)

Шарль Бодлер. Сплін та ідеал.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.