Шарль Бодлер. Покара гордині

Як Богословіє було в розповні сили,

Як мудрістю мужі, немов сонця, світили,

Один із докторів, ясний світач ума,

Що визволяв серця з темнот, немов з ярма,

Що душі зрушував могутніми словами,

І в думах відчиняв небес незримі брами,

Виходив на шляхи, незнані вже йому,

Де сяйво душ пливе і протинає тьму,

І надто високо здійнявся, і в гордині

Почав кричати він (властиве це людині):

«Ісусе немічний! Це я тебе возніс!

Я можу й струтити – з висот найвищих вниз,

Обернеться хвала в ганьбу несамовиту,

Ти станеш викиднем смішним для всього світу!»

Так розум спалахнув і тут же він погас!

І переплутався в умі безмірний час,

І став хаосом храм, де розкоші й порядки

Недавно ще були – ні мислі, ані гадки!

Де сяяли думки, там розляглася тьма,

Темнюща темрява і тишина німа,

Неначе в тій норі, де сонця світ не зрине!

І став подібним він до бідної тварини,

Що ходить без доріг, не знаючи страми,

Не розрізняючи ні літа, ні зими;

І Дух, що осявав небес ясні покої,

Став посміховищем для дітвори лихої.

 

(З французької переклав Дмитро Павличко)

Шарль Бодлер. Сплін та ідеал.

Джерело: Шарль Бодлер. Поезії. - К., Дніпро, 1989.